Календар подій

85 років від дня народження Бориса Микитовича Харчука (1931 – 1988), українського прозаїка

«Письменник - це сумління народу.

Щасливий народ, якщо його сумління завжди чисте».

Борис Харчук

 

 У кожній літературі є особистості, котрим судилося стати знаменням свого народу. До таких особистостей належить Борис Харчук, який вписав яскраву сторінку в історію української літератури. Він був з когорти тих, хто на?ближав національне відродження. Усе своє життя й творчість письменник віддав цій благородній справі, відтворюючи в романах, повістях, оповіданнях народний біль і жадання справ?жньої волі. Творчий шлях Бориса Харчука охоплює лише 30-річчя (1956 — 1987). Це був шлях чесного і мужнього письменника, а це в часи брежнєвського режиму було справою нелегкою.

 Борис Микитович Харчук народився 13 вересня 1931 року на Тернопільщинi, в селянській родині. 1950 року закінчив Вишневецьку середню школу і вступив до Кременецького педагогічного інституту, звідки перевівся до Полтави. Ще студентом розпочав творчі спроби, першими були вірші. Тоді ж відвідував літературне об’єднання при редакції обласної, де групувалися полтавські письменники.

 19 липня 1953 року «Зоря Полтавщини» опублікувала літературно-краєзнавчу замітку Харчука «Маяковський у Полтаві», а 23 вересня — вірш «Полтава». Майбутній письменник тоді мав лише 22 роки. У замітці про Маяковського він робить акцент на слова поета: «Той не поет, хто не сказав в поезії нового слова».

 1954 року він закінчив історико-філологічний факультет Полтавського педагогічного інституту імені В. Г. Короленка та Вищі літературні курси в Москві при Літінституті імені Горького.

 1955 перейшов до редакції «Міліцейського свистка», але й там довго не затримався. 1956 журнал «Дніпро» опублікував повість «Йосип з гроша здачі» і його запросили в Київ. Там він працював у ЦК ЛКСМУ — завідував сектором преси, редагував журнал «Малятко», пізніше — був відповідальним секретарем журналу «Знання та праця».

 1957 року перша повість вийшла окремим виданням i стала своєрідним прологом до всього того, що він сказав у наступних творах. Він був великим працелюбом і сказав багато, і творів опублікував немало. Після першої книги виходили такі збірки оповідань і повістей: «З роздоріжжя» (1958); «Станція «Настуся» (1965); «Закам’янілий вогонь» (1966); «Зазимки і весни» (для дітей, 1967); «Неслава» (1968); «Горохове чудо» (1969); «Помста» (1970); «Материнська любов» (1972); «Школа» (1979); Окремо вийшли повісті «Невловиме літо» (1981); «Облава» (1981); «Подорож до зубра» (1986). Кращі твори увійшли до збірки «Розстріляні ночі» (1980).

 За три десятиліття письменницької праці на полицю стала бібліотека томів з його іменем, в тому числі i романів: «Волинь» (у чотирьох томах, 1959-1965), «Майдан» (1970), «Хліб насущний» (1976), «Кревняки» (1984).

 Борис Микитович Харчук встиг написати багато і «дитячих» книг. Було дано йому добре розуміти і юну, і зрілу душу. «Бо, – за словами доньки письменника Роксани Харчук, – в душі залишався дитиною. Багато втрачав у житті, та не загубив головного – здатності дивуватися. Может тому так любив дітей. З ними йому було легко і втікав сум...». За повість «Планетник» письменник був відзначений в 1982 році літературною премією імені Миколи Трублаїні.

Взагалі, у творчому доробку Бориса Харчука — п'ять рома?нів, тридцять одна повість, близько сотні оповідань, півсотні нарисів та статей.

Передчасна смерть не дала змоги завершити і випустити в світ низку творів. 16 січня 1988 Борис Микитович Харчук помер в Ризі від інфаркту. Похований на міському кладовищі «Берківці» в Києві.

1987-1988 твори, котрі не могли з’явитися за життя автора, були опубліковані після «перебудови»: роман «Межі і безмежжя» (написаний 1966), повісті «Українські ночі» (1988) та «Мертвий час» (1987), начерки роману «Плач ненародженої душі» (1980-ті роки), оповідання й новели.

У своїх творах письменник намагався правдиво розповісти про свій народ, через художнє слово передати його найзаповітнішу мрію про свободу. Через те не всі твори митця в радянські часи друкувалися. Так, повісті «Вишневі ночі», «Мертвий час» у повно?му варіанті з'явилися лише в 90-х роках.

1991 року iз запланованого 4-томного видання творів Б. Харчука з’явилося лише два.

Твори Бориса Харчука перекладені російською, польською, угорською, білоруською, вірменською, таджицькою, англійською, німецькою та іспанською мовами.

Народ, суспільство, клас, рід, людина - ось основні вiсi зацікавлень письменника. Бориса Харчука завжди хвилювали проблеми моральності, конкретного розуміння добра і зла.

Йому боліли короткозорість споживача, байдужість людей, що не відчувають у своїй долі історичного кореня. Письменника завжди приваблювали натури сильні, котрі діяльно переживають особисту причетність до продовження життя на землі.

«Борис Харчук належить до письменників, що довіряють читачеві, покладаються на його здатність домалювати й домислити, а тому й уникав нудного розжовування та надокучливих авторських коментарів. Він писав переважно про тих, кому не до книжок: день у день при землі, у виснажливій роботі. Мав свого читача - всіх тих, кому боліло те, що боліло і йому, вірячи в силу слова, своєчасно мовленого й своєчасно почутого. Борис Харчук писав, як веліло серце, як зобов'язувала совість перед тою землею, що його пустила у широкий світ» - написав лiтературознавець Сергій Гречанюк.

«Він любив афористично, чітко висловлені думки. Часто був – коли йшлося саме про прозу – категорич?ним і безапеляційним. Не раз через це страждав, але Харчук лишався Харчуком. Такі люди, як він, нагадують нам про справжню ціну речей у світі. Ця місія покладена саме на них тому, що вони, на відміну від багатьох із нас, - справжні» - написав у своїх спогадах письменник Анатолiй Дiмаров.

«Б. Харчук виробив власний світогляд і тверді переконання. В літературі він був реалістом, писав часом аж надто похмуро, але вірив у перемогу загальнолюдського. Йому боліла аморальність суспільства, до якої довела потворна політична система. Усі лиха на власній землі і поза її межами він пояснював втратою моральності. Жив він важко, бо пропускав крізь серце вади довколишньої дійсності. Вже з початку 70-х років його твори виходили з купюрами, це привело до першого інфаркту в 1972 році і, зрештою, вкоротило життя. Він боровся за ідеали своєї нації і за рідну мову, знавцем якої був. Його твори — оповідання, повісті і романи — це художнє дослідження національного характеру і народної моралі, особливо селянства, вони утверджували духовні цінності, які не давали людині виродитись, втратити національні ознаки.

Бориса Харчука обминали літературні премії, звання, нагороди. Його книги вилучали з бібліотек, і на самого навішували ярлики націоналіста, і намагалися нізащо не допустити до звання Шевченківського лауреата. Хоч за такі тексти мав би стати нобеліантом» - написав лiтературознавець Михайло Слабошпицький.

«Тяжкий волинський заміс стилю у Бориса Харчука, - резюмує письменник Роман Кухарук. А сам автор «Волині» і «Майдану» говорив: «Слово – не значок, не символ, це, перефразовуючи вже відоме, – сорочка духу народу». Таке зізнання цілком співзвучне з вагомим творчим доробком, який залишив Борис Харчук».

 Україна багата лiтературними талантами. За життя їх мало помічають, бо живуть вони тихо і скромно, роблять свою вічну роботу, славлять працелюбний народ, борються за його волю. Тому й першими їхні душі й серця перемелюють на жорнах тоталітарних систем. Таким був, є і буде Борис Харчук, справжній. Книги Б. Харчука житимуть на землі, бо вони навiчно увійшли в золотий фонд української літератури. А значить і самому авторові подарували безсмертя.

 «І правда, і любов, честь – це Вітчизна. Нема долі і слова поза Вітчизною – поза правдою, любов’ю і честю, поза народним життям… … Моє серце у грудях вічності – у слові» - Борис Харчук (Із щоденникових записів).

Наші контакти

 

Go to top