Календар подій

190 років від дня народження Леоніда Iвановича Глібова (1827-1893), українського поета, байкаря, видавця, громадського дiяча

Хоч доля привела у город суєтливий,
Добра і зла прикрашений вертеп,
Я все-таки люблю сіножаті і ниви,
Люблю широкий, тихий, рідний степ.

Там ясная зоря, як радість, привітала,
Літала на коні там молодість моя;
Про щастя, про любов надія там шептала,-
І любо слухалось, і щиро вірив я.

Даль степова кругом, як море, там синіла,
І здалеку бринів густий зелений гай;
Чи добрий чоловік, чи доля насадила —
То був наш тихий невеличкий рай.

Леонід  Глібов

 Його літературна спадщина  досить велика й різноманітна за жанрами. Українською мовою він написав 107 байок, понад 40 ліричних віршів, п’єсу-водевіль «До мирового», дві віршовані казки, понад півсотні віршованих загадок і відгадок та загадок-акровіршів.

 Леонід Глібов. Це ім’я знайоме багатьом поколiнням українських дітлахiв з раннiх лiт. Бо це ж той самий дідусь Кенир, що дарує їм свої казки, пісеньки та загадки. Який вiн був би щасливий, коли б знав, що на його творах виховувалась маленька Леся, що стала великою Лесею Українкою. Маленький Павло Тичина одержав на Новий рік дві книжечки українських письменників від своєї вчительки. І одна з них — байки Л. Глібова. У шкільні роки  учнi вивчаються дотепні байки Глібова. Одночасно вони вчаться живої української мови. Варто не забувати, що глібовські «вірші для дітей міцно ввійшли в наші шкільні читанки» -  писав М. Рильський. Вже ставши дорослими наш слух полонить журлива пісня «Стоїть гора високая», слова якої теж, виявляється, належать Леонiду Глібову, а композитор Микола Лисенко дав лiричним словам вічні музичнi крила.

 Він був письменником-новатором, який відкрив справді нову сторінку історії розвитку  жанру байки в українській літературі другої половини XIX ст. Не випадково Іван Франко назвав Л. Глібова «найкращим українським байкописом», а його самого - творцем правдивих перлин української літератури.

 Леонід Глібов народився 5 березня 1827 році в селі Веселий Поділ на Полтавщині. Дитинство провів у селі Горби Кременчуцького повіту, куди з Веселого Подолу перейшов на роботу батько, забравши з собою сім`ю.  Його батько, кременчуцький міщанин, був управителем в поміщика Порфирія Родзянки. Вони поважали його за ретельну службу, за розум, завжди з ним радились у всіх господарських справах. Мати, Орина Гаврилівна, виховувалась у родині пана Трощинського, в якого домашнім театром керував батько Миколи Гоголя. Мати розповідала  Леоніду про батька і сина Гоголів, з якими була знайома. З дитинства він чув переказ, як Пушкін зупинявся у Горбах і читав «Євгенія Онєгіна». Орина Гаврилівна була освіченою і культурною жінкою, отож вона стала і першою вчителькою для сина.  

 В тринадцять років (з 1840)  батько відвіз хлопця до Полтавської гімназії. Уже в перших класах гімназії він починає писати вірші російською мовою: його перша відомий вiрш «Сон» (1841 ). Частина написаних у гімназії поезій була надрукована 1847 р. в Полтаві окремою книжкою «Стихотворения Леонида Глебова». Замість очікуваних лаврів, перша книжка принесла авторові лише неприємності — інспектор гімназії зробив Глібову належне «внушеніє» та пригрозив карцером. Однак Глібов і далі продовжував писати вірші, а знайомство з письменником, етнографом Олександром Афанасьєвим-Чужбинським привернуло особливу увагу молодого поета до творчості Тараса Шевченка й Євгена Гребінки, яких Чужбинський знав особисто.

 Важка хвороба змусила Глібова, 1847 року,  перервати навчання й повернутися додому. Розвиткові літературних смаків Глібова сприяло й те, що він мав доступ до багатої бібліотеки пана Родзянка, часто бував у нього на обговоренні літературних новинок.

 Улітку 1848 до його рук потрапив «Кобзар» Шевченка та «Приказки» Гребінки. Відтоді поет не кидав пера протягом 40 літ. I саме в цей час були написані байки, які були своєрідним перекладом творів російського байкаря І. Крилова «Лебідь, Рак і Щука», «Зозуля та Півень». Але ці байки мали інші ситуації, автор увів ліричні відступи (це стало однією з особливостей Глібова-байкаря), пейзажні замальовки, по-новому формував мораль, творчо використовув криловську тему, окремі мотиви, образи, тощо. Сатира  його байок спрямовувалась проти насильства й деспотизму поміщиків, проти несправедливості й беззаконня («Вовк і Кіт», «Вовк і Вівчар», «Вовк та Ягня»). 

 Бажання вчитися й далі не полишало хлопця. Після невдалої спроби вступити на медичний факультет Київського університету він 1849 р. вступає до Ніжинського ліцею вищих наук. У ліцеї,  склалася міцна літературна традиція — його вихованцями були М. Гоголь, Є. Гребінка, А. Мокрицький та інші діячі культури й літератури, імена яких на той час були вже широко відомі. Нехтуючи заборонами й переслідуваннями, ліцеїсти захоплювалися читанням прогресивної періодики й пробували писати самі. Байки Глібова, написані ним у Ніжині, здобули визнання товаришів і навіть деяких викладачів. Так професор теорії та історії літератури М. Тулов вважав, що «байки Л. Глібова у показі побутового життя українців — цілком самостійна й дуже цінна праця і є великим внеском у літературу». Ці байки разом з віршами та етнографічними записами друкувалися в 1853-1861 рр. у додатках до «Черниговских губернских ведомостей».

 В Ніжині, в ліцеї музою Леоніда Глібова стала Параскева Бордонос, дочка протоієрея, з якою  він одружився. Незабаром у них народилася дочка Лідочка. В 1855 році Л. І. Глібов закінчує ліцей, він уже знаменитий байкар і одружений чоловік  i їде вчителювати до подільського містечка Чорний Острів на Поділлі.

 1858 Леонід Глібов переїхав до Чернігова, де дістав посаду вчителя географії в чоловічій гімназії. Там Леонід Іванович був учителем майбутнього письменника Глiба Успенського та батька Лесі Українки - Петра Косача. У своїх спогадах О. П. Косач-Кривенюк (сестра Лесі Українки) писала про свого батька, у минулому — учня Глібова: «В Чернігівській гімназії батьковим учителем… був Леонід Глібов, і батько завжди дуже тепло, з великою симпатією і пошаною згадував його, дуже любив його байки, силу їх знав напам’ять і гарно декламував нам».  У своїй учительській практиці Глібов дотримувався прогресивних поглядів, прагнув, щоб учні мали глибокі знання з предметів, які викладав, турбувався про їх всебічний розвиток. Він часто читав на уроках свої вірші, а також інших українських та російських письменників, прищеплюючи учням любов до літератури.

 Педагогічну й літературну працю Глібов поєднує з культурно-просвітительською діяльністю, бере участь у гуртку місцевої інтелігенції, організовує літературні вечори та вистави, навіть сам пише п’єси «До мирового» й «Хуторяночка». Особливо зблизився Глібов з землевольцем Іваном Андрущенком,  який був зв’язаний не тільки з організаціями «Земля і воля» в Москві та Петербурзі, а й з Олександром Герценом.

 1859 року в особистому життi поета сталася  болюча трагедiя . Помирає його семирічна дочка. Життя втратило сенс, душа була у траурі. Він плакав тужливими словами за донечкою. Щоб якось розважити Леоніда Глібова, поміщик Лизогуб запросив байкаря до себе в гості, до Седнева. Улюбленим місцем його відпочинку стала альтанка у парку садиби Лизогубів, там, де «гора високая» над рікою Снов. Саме тут i був написав ліричний вірш «Журба». Згодом, відомий український композитор Микола Лисенко,  поклав вiршi на музику, що i стали популярною народною піснею «Стоїть гора високая».

 Свої байки та вірші Глібов друкує у журналі «Основа», що з 1861 р. виходив у Петербурзі. Не отримуючи й п’ятдесяти карбованців платні на місяць, Глібов за власні кошти з середині 1861 почав видавати тижневик «Черниговский листок» (російською й українською мовами). Це видання мало виразний літературний ухил і виходило за своїм значенням за межі місцевого органу, особливо після припинення 1862 р. видання «Основи». Значну частину статей для «Черниговского листка» писав сам Глібов, публікуючи їх під кількома псевдонімами- Простодушний та Дідусь Кенир.

 1863 р. у Києві в серії «Для народного читання» вийшла перша збірка байок Глібова. В зв’язку з указом про заборону видавати книги українською мовою, вона відразу була заборонена. За наказом попечителя Київського округу 500 примірників видання було спалено на книжковому складі, як «вредное издание, которое не должно иметь места в народном училище».

 У 1872 році в Чернігові виходить друге видання «Байок», куди ввійшло п’ятдесят творів (повторене в Києві 1882 року). Усі наступні спроби видань чи перевидань байок за життя письменника наштовхувалися на цензурні заборони.

  У 1863 р. за зв'язки з І.Андрущенком Глібова було позбавлено права вчителювати, встановлено над ним поліцейський нагляд та заборонили «Черниговский листок».

 Глібови переїхали на проживання до Ніжина, до батькiв дружини. Захворіла і 4 листопада 1867 р. померла дружина байкаря.

 1865 р. вiн повертається до Чернігова та деякий час працює дрібним чиновником у канцелярії губернатора. Завдяки друзям, зокрема, Олександру Ханенку, у 1867 р. Леонід Глібов отримує посаду завідувача Чернігівської земської друкарні, яку обіймав до кінця свого життя. Протягом 60-70-х років публiкуються  фейлетони російською мовою під псевдонімом «Непостоянний сотрудник» та гумористичні вірші за підписом «Капитан Ботвиван». 

 В цей час Леонід Іванович — душа літературного життя в Чернігові, його щотижневі «четверги» охоче відвідують приятелі, шанувальники літератури та актори. Письменник  засновує «Товариство, кохаюче рідну мову», учасники якого ставили перші українські вистави та популярні «живі картини». Він виявляв великий інтерес до театрального мистецтва, бере активну участь у роботі аматарського театру.

 Згодом він повторно одружується та усиновлює тринадцятирічного Олександра - сина дружини. Коли Глібову було більше п’ятдесяти, у нього народився син  Сергій. Письменник був зворушений та щасливий, але син раптово помирає і горе зігнуло Леоніда Івановича до землі, нещадно відбираючи сили і здоров’я. В останні роки життя Глібов нездужає на астму та хвороби серця. Втративши зір, він продовжує писати під лінійку з лупою, готує збірки своїх байок, видає книги-метелики, друкує фейлетони, театральні огляди, публіцистичні статті, поезії російською мовою, твори для дітей.

 Українська громада високо цінувала талант Леоніда Глібова. Сучасники вбачали в ньому народного письменника, послідовника великого Кобзаря. В 1891 році відбулося урочисте вшанування Л. І. Глібова з нагоди 50-річчя його літературної діяльності. Численні листи, телеграми, вітання з Харкова, Києва, Одеси, Полтави, Львова, Херсона, Катеринослава, Москви й Петербурга, які він отримав, свідчили про визнання його таланту. Майже втративши зір, поет продовжував писати з лупою під лінійку. У 1893 році стан здоров’я байкаря значно погіршився, друкарнею керував уже через сина Олександра.

 За п’ять днів до смерті поет продиктував близькому приятелеві останню байку «Огонь і Гай», якій судилося стати своєрідним заповітом байкаря.

 Помер Леонід Iванович Глібов 10 листопада 1893 року. Чернігів урочисто поховав свого великого громадянина. За спогадами, майже все місто прийшло провести в останню путь улюбленого поета-байкаря. Труну Леоніда Глібова несли на руках далеко через місто до Троїцько-Іллiнського монастиря, де його було поховано.

 Львівський часопис «Зоря» вмістив некролог, в якому відзначалось: «… його золотострунна ліра за весь час його літературної діяльності бриніла, рокотала, неначе жайворонкова пісня, сиплючись на землю дрібним дощем тихосумних звуків. Слово його тендітне, лагідне, оздоблене м’якими кольорами, котрі не б’ють в очі, а переливаються один у другий, немов тихе світло місяця   грає самоцвітами у краплях теплої роси. Вірш його якийсь чарівний, так сказати… не сатиричний, а елегійний… Тепер усе скінчилось… золотострунна ліра розбита, а пісня її скінчена…».

 За ініціативою Михайла Коцюбинського в 1899 році на могилі байкаря, на кошти громадськості,  був встановлений пам’ятник з білого мрамору, на якому викарбували рядки, написані поетом Володимиром Самійленком:

Ласкавим голосом пісень ти нам давав

У наше чесне діло віру,

І голос радощів й надій проводжав

Твою тепер розбиту ліру.

І от замовк твій глас, погас промінь ясний,

Що в темному світив околі;

Але не вмер поет у пам’яті людській;

Згадаємо тебе в недоленьці лихій

І в кращий час нової долі…

 Нині цей пам’ятник встановлено на подвір’ї садиби М. М. Коцюбинського. Пам’ятник, який сьогодні знаходиться на могилі визначного українського байкаря, встановлено у 1939 році. Пам’ятники Глібову також було відкрито у Веселому Подолі та у Седневi на Чернiгiвщинi.

 У Чернігові щорiчно вручається літературна премія його імені Леоніда Глібова. Премію заснували міське громадське об'єднання  Літературна спілка «Чернігів»  та журнал  «Літературний Чернігів»  у 2002 р. Присуджується ця почесна відзнака щороку 5 березня, в день народження  письменника Леоніда Глібова: поетам, прозаїкам, літературознавцям, краєзнавцям – за кращі твори, громадським і державним діячам, меценатам – за благодійну діяльність та вагомий внесок у духовне відродження України і рідного краю.

 Широке визнання в українській літературі Глібов здобув як байкар. Найменших зацікавлює в них життя і стосунки тварин, старші можуть осягнути і смисл алегорії. Байкар з великою майстерністю передає національні особливості українського народу, його побут, звичаї, красу природи, широко використовує поетичні засоби із скарбниці усної народної творчості. З фольклорних джерел Глібов найінтенсивніше використовує приказки,прислів’я, звичайні в розмовно-побутовій мові. Найвизначнішою ознакою байок Глібова, що відрізняє цього байкаря від усіх його попередників, є ліризм. Окремі його байки дуже наближаються до народної лірики.

 Байки видатного майстра слова Леонiда Глiбова — найвищий етап розвитку української класичної байки. Письменник мав великий вплив на наступні покоління українських байкарів, гумористів, сатириків, які вчились у нього високої художньої майстерності.

 Вагомий вклад Л.Глібов зробив у дитячу літературу своїми загадками і акро-віршами. Характерною ознакою загадок Л.Глібова є те, що в кінці кожного твору дається поетична відповідь на поставлене питання. В цьому проявляється новаторство Л. Глібова. У загадках Л. Глібов виявився чудовим знавцем дитячої психології. Його загадки  втілюють народну мудрість, в цікавій художній формі знайомлять дітей із навколишнім світом.  

 Поезія Леоніда Глібова позначена елегійним смутком, роздумами. У багатьох ліричних вірші автор говорить про духовну красу, схвильовано й зворушливо розповідає про кохання, із щирою симпатією розкриває потаємні порухи жіночої душі. Деякі із поезій стають популярними піснями й романсами, як «Вечір», «Зіронька», «Пісня» («Скажіть мені, добрі люди»), «Пісня» («Летить голуб понад морем»), «Журба» («Стоїть гора високая»).

 «Коли я розмовляю з нашим старим поетом, якесь побожне почуття переймає моє серце; я чую велику повагу до його таланту, до його потужного духу, а ще більше до його благої, глибокої любові до України, до людей» - літературознавець, мовознавець, письменник, поет Олександр Кониський про Л.Глiбова.

Та й тепер жива
Твоя тут пам'ять, Леоніде Глібов.
Нащадки сіверян, полян, дулібів,
Малята вчать ті сонячні слова,
Що, ніби чародійник, з рукава
Ти сипав їм і в мудрості не схибив.

Максим Рильський

 «Йому належить провідна роль серед численної сім'ї байкарів  XIX ст. як письменникові, який утвердив жанр української байки на глибоко професіональному ґрунті» - письменник, лiтературознавець Іван Пільчук. 

Здається, байка просто бреше,

А справді ясну правду чеше.
Нікого в світі не мине,
Читайте, згадуйте мене.

Леонід Глібов

Glebov (1)
Glebov (2)
Glebov (3)
Glebov (4)

ЗАПРОШУЄМО

до Загальномiського бiблiотечно-iнформацiйного центру переглянути з 05.03. по 31.03.2017 з 10.00

тематичну поличку «Байкар і педагог…»

(190 років від дня народження Л.І. Глібова, українського письменника, поета, видавника)

Наші контакти

 

Go to top