Календар подій

110 років від дня народження Ірини Вільде (справжнє ім'я та прізвище - Полотнюк Дарії Дмитрівни) (1907-1982), української письменниці

Щоб увійти у безсмертя, людина мусить  скласти

два екзамени: один - перед сучасниками,

 другий – перед історією.

Ірина Вільде

 Її ставлять в один ряд зi свiтовими класиками - Вірджинією Вулф та Симоною де Бовуар, а також називають послідовницею українського класика - Ольги Кобилянської. Ірина Вільде - видатна українська письменниця, ім`я якої, внесено ЮНЕСКО до числа знаменитих людей ХХ століття і другого тисячоліття.

Вона жила і творила у радянському суспільстві. Була відомою та, як тоді говорили, «модною авторкою» і непересічною особистістю. З-під пера письменниці вийшло близько сорока окремих книг, не рахуючи численних журнальних і газетних публікацій. Її твори читали, обговорювали і критикували.

Зовні життєвий шлях письменниці сприймається цілком благополучним. Але ніхто не знав у ті роки, як вона любила Україну і мріяла про її незалежність! Досі дослідники її творчості дивуються: як вдавалося письменниці видавати твори, у жодному з яких не було похвали тодішньому режимові. Вільде любили і ненавиділи, але усі без винятку поважали, боялися. Боялися не її, а того правдивого слова, бо була вона непримиренна у своїй правді.

 Так, Ірину Вільде називали націоналісткою, осуджували за ту вiдверту українську правду, яка всупереч сталінському соцреалізму, звучала у її творах. В страшні часи сталінської диктатури вона мужньо захищала права репресованих, домагалася справедливого висвітлення української історії та визнання рідної мови, за це вона користувалася великою повагою людей. Ірина Вільде вірила в український народ і в його силу духу, а не в радянську партію з її банальними обіцянками. Вона часто повторювала : «Знаю тільки одне: любов до України вмре в мені з останнім моїм подихом».

 Народилася  Ірина Вільде (Дарія Дмитрівна Полотнюк)  5 травня 1907 року в Чернівцях. Її батько –  народний  вчитель  і український  письменник, демократ Дмитро Макогон, став для Дарини першим учителем літератури. Ще в дитячі та юнацькі роки Дарина зачитується творами Шевченка, Франка, Федьковича, Лесі Українки та інших українських, російських та зарубіжних письменників. А свою видатну землячку Ольгу Кобилянську Макогони просто обожнювали.

 Рід матері письменницi Адольфіни Гнатівни, яка учителювала разом із чоловiком, мав німецьке коріння, що пізніше, можливо, «відбилося» на літературному псевдонімі письменниці.

 Дослідники творчості письменниці стверджують, що перший її друкований твір (оповідання «Марічка») з’явився 1926 року у перемишльській газеті «Український голос», коли Дарії Дмитрівні було лише 19 років. А коли в періодичній пресі з’явиться перша новела двадцятитрьохрічної студентки  під назвою «Повість життя» («Поема життя»), вона була підписана ім’ям Ірина Вільде.  Уже цю першу новелку ( а потім і всі інші твори) юна авторка підписує екзотичним – як для Галичини – псевдонімом,  уникаючи відомого в літературних колах татового прізвища. В перекладі з німецької «вільде» означає «дика», «бурхлива», а ім’я Ірина – у даному разі похідне від Дарини. Ось так і «народився» псевдонім Ірина Вільде.

 Вчилася спочатку майбутня письменниця в Чернівецькій українській державній гімназії. Рятуючись від переслідування й арешту, батько переїжджає 1922 р. до Станіслава (нині Івано-Франківськ). Тут Дарина вчиться у приватній гімназії, яку закінчує в 1927 році, а потім вступає до Львівського університету.

 Протягом 1922-1933 років Ірина Вільде студіює славістику і германістику на філологічному факультеті. Скрутне матеріальне становище родини змушувало заробляти на хліб, і дівчина давала приватні уроки дітям поміщиків. Провчилася Ірина Вільде в університеті чотири роки. Коли через матеріальні нестатки вона мусила залишити університет, то вже була відома як перспективний молодий прозаїк. Влаштувавшись на роботу в часопис «Жіноча доля»  у Коломиї, працює там до 1939 року, а потім переселяється до Львова.

 Ірина Вільде прийшла в літературу в складну і суперечливу епоху, коли закінчилася Перша світова війна, розпалися Російська та Австро-Угорська імперії, програла війну кайзерівська Німеччина, завершилися поразкою визвольні змагання українського народу; більшість українських земель увійшли до нової, радянської, імперії, а західноукраїнські землі були розшматовані між Польщею, Румунією, Чехословаччиною, а пізніше – Угорщиною. Митці та письменники, щоб підняти дух свого народу, зверталися до славетних сторінок минулого. Тож не дивно, що в західноукраїнській літературі того часу панував тільки один жанр – історичний. І на цьому тлі тріумфально ввійшла в українську літературу, опублікувавши повість «Метелики на шпильках», Ірина Вільде. Рання творчість письменниці – сумно-лірична, особистісна, тремтливо-ніжна, у центрі якої доля жінки і її складний внутрішній світ, писала вона також про долю західноукраїнської молоді та  інтелігенції.

 В 30-і роки в часописах «Діло», «Жіноча доля», «Нова хата», «Новий час», «Назустріч», «Світ молоді», «Мета», «Дзвони», «Учительський шлях», «Українське слово», «Жінка» та інших, письменниця публікує свої перші повісті, новели та оповідання, літературно-публіцистичні статті та есе. Тоді ж вийшли окремими виданнями її книжки «Б’є восьма», «Метелики на шпильках», «Химерне серце» (1936), «Повнолітні діти» (1939).

 Ці твори написані на зорі літературної творчості, але в них уже видно руку майстра художньої прози: лаконізм вислову, яскраві деталі – образи, вміння одним словом або реченням схарактеризувати людину, багатство мови. Майже у кожному невеличкому за обсягом творі відчутне вправне володіння таким тонким інструментом, як почуття. Словом, багато привабливих рис мають оповідання Ірини Вільде і є справді літературними шедеврами. Так, новелу «Крадіж» (1935) справедливо порівнюють з кращими психологічними творами Василя Стефаника, Григорія Косинки. Ліричний етюд «Моїй Буковині» польський перекладач Єжи Плеснярович вмістив до «Антології української поезії», що вийшла у Варшаві. Письменник С.Тудор в статті «У бистрині» (1940) пiдкреслював, що  Ірина Вільде «працює дбайливо (і успішно) над словом ширшої мистецької прози, шукаючи доріг у потайні схови людської душі».

 Повість «Метелики на шпильках» та збірка новел «Химерне серце» здобули першу літературну премію Товариства українських літераторів і журналістів імені І.Франка. Її творчi доробки дисонували з тією літературою, що була, бо вперше торкнулася проблем живого суспільства. Ірину Вільде тоді підтримали Ольга Кобилянська та Уляна Кравченко, майстер історичного роману Андрій Чайковський, Костянтина Галицька, Михайло Рудницький.

 В 1938 році опубліковано один із кращих творів Ірини Вільде роман «Повнолітні діти» – ґрунтовна переробка двох повістей «Б’є восьма» та «Повнолітні діти». У новій редакції твір вийшов у світ 1952 року, а 1963-го його перекладено російською мовою. В останній період життя автор ще продовжувала працювала над твором.

 «Повнолітні діти» – це роман не тільки про лихоліття на Буковині в 20-ті роки, а й водночас книга про любов і молодість, про «різні кольори кохання і дружби...». Твір вражав незвичним як на ті роки українським патріотизмом. Йшлося про опір буковинських підлітків насильницькій румунізації. Талановито, психологічно достовірно, з тремтливою ніжністю й стриманим ліризмом, водночас із безжальною відвертістю відображено тут процес становлення особистості головної героїні – Дарки Попович.

 Протягом багатьох років Ірина Вільде продовжувала  працю над визначним своїм  прозовим полотном «Сестри Річинські» (1939 рік  початок роботи над романом).

 До 1939 року Ірина Вільде опублікувала близько 50 творів малої прози – новел, оповідань, ескізів, есе, нарисів та 4 повісті.

 У 1940 році талановиту письменницю прийняли до Спілки письменників СРСР. У цей час написані оповідання «Товаришка Маня», «До моря», «Володко», «Роман жениться», «Орися», низка нарисів та статей.

 У 1939 році на територію Західної України, де проживала письменниця з родиною, прийшла радянська влада. Ірина Вільде, судячи з усього, потрапила в число її фаворитів. Але спокій довгим не було – в 1941 році Україну окупували німецькі війська.

 Війна застала сім’ю Полотнюків на Яворівщині, де на той час працював чоловiк за своєю лісничою спеціальністю. Там діяла школа для підготовки командного складу бійців УПА. Ірина Вільде була поруч з чоловіком, знала про його роботу. У 1943 році УПА і партизани-ковпаківці заключили тимчасовий союз: УПА дозволила прохід з’єднанням Ковпака по підконтрольним їй територіям і забезпечувала партизан продуктами. Називалась операція «Буря», а одним із тих, хто забезпечував її зі сторони УПА був чоловiк письменницi - Євген Полотнюк. Таким чином партизани і сам Сидор Ковпак опинились біля Яремчі і познайомились з Полотнюками.

 За допомогу партизанам, і взагалі за його діяльність, в кінці листопада 1943 року Євгена Полотнюка  разом з іншими підпільниками розстріляло гестапо. Дарину про можливість арешту попередили, і вона, підхопивши маленького сина і рукопис роману «Сестри Річинські», криючись та ховаючись, дісталася до родичів.

 Життя часто било, але це не зламало письменницю. 1947 рік в її житті став знаменним. Ірину Вільде було обрано депутатом Верховної Ради Української РСР. В подальшому вона неодноразово була депутатом обласної і міської Рад, очолювала Львівську письменницьку організацію, працювала спецкором газети «Правда Украины». За свою літературно-громадську працю нагороджена орденами: Трудового Червоного Прапора, «Знак пошани», Дружби народів, Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР. Ірина Вільде багато подорожувала Радянським Союзом, була не раз і за кордоном – в США, Канаді, Японії, Франції, Австрії, Швеції, Болгарії, Румунії, Польщі, Італії.

 За життя письменниці її твори вийшли двома п'ятитомними виданнями – у 1967-1968 рр. мовою оригіналу, а в 1968 р. – у перекладі російською. Ще один п'ятитомник з'явився по смерті авторки – у 1987-му. Крім того, побачили світ десятки окремих видань, а роман-епопея «Сестри Річинські» виходив у двох книгах у 1958 та 1964 рр.

 Над романом - епопею  «Сестри Річинські».  письменниця працювала понад двадцять п’ять років. Роман став вершиною творчості письменниці. Задум книги  виник ще в тридцятих роках, виношувався довго, зазнавши серйозних видозмін. Спочатку це мала бути невелика повість. Ірина Вільде писала в спогадах: «Моя повість не буде про жінок взагалі, а саме про п’ятьох сестер, попадянок, яких життя з приємно теплої кине в холодну воду, а те, як кожна з них буде реагувати на цю зміну температури, і буде становити зміст повісті».

 Дія роману відбувається протягом 1937-1938 років, з деякими екскурсами в минуле героїв. Але незважаючи на це, тут виразно окреслюється суспільне обличчя Галичини 20-30-х років ХХ століття.

Ірина Вільде – дуже задушевна, емоційно переконлива письменниця. Ця якість її таланту найповніше проявилася в «Сестрах Річинських». Скільки тут найрізноманітніших суспільних типів, неповторних людських індивідуальностей, скільки суспільних, родинних, особисто-інтимних проблем і явищ піднято й висвітлено, скільки різних життєвих ситуацій показано! У 1965 р. цей монументальний твір відзначено Шевченківською премією.

 З української письменниці, нагородженої премією Товариства ім. Івана Франка, вона стала українською радянською письменницею, нагородженою Шевченківською премією. Вона була названа колабораціоністкою з комуністичним режимом, від неї відвернулися ті, хто знав її ще з передвоєнних часів, відвернулася діаспора.

 Роман «Сестри Річинські», як і «Повнолітні діти», не закінчений, про що говорила й сама письменниця.

У кожного письменника, протягом багаторічної праці над великими прозовими творами, у процесі його роздумів і добору вражень, під час зустрічей і подорожей нагромаджується чимало в записниках і блокнотах думок, спостережень, цікавих фактів, крилатих виразів, влучних характеристик, описів природи, лексичного матеріалу.

 Ірина Вільде упродовж років писала невеличкі психологічні образки, ескізи, нотатки. Свої перші «Мініатюри» вона надрукувала ще в 1936 році. Минув час, аж поки вдалося зібрати книжечку афоризмів, гумористично-афористичних «портретів вуглем», пейзажних замальовок, коротких оповідок – всього понад п’ятьсот. В 1969 вийшла друком збірка мініатюр «Окрушини». Вона  допомагає читачеві збагнути амплітуду творчої фантазії І.Вільде, привідкривають віконце у її художній світ і освітлюють грані її непересічного, самобутнього таланту.

30 жовтня 1982 року у Львові, у віці 75 років,  Ірина Вільде пішла із життя і похована на Личаківському цвинтарі.

За більш нiж чотири десятиліття творчої діяльності письменницею зроблено немало справжніх художнiх відкриттів у психології людського серця і душі, в розкритті складного світу людських взаємин, в аналізі й відтворенні мінливого і багатобарвного розмаїття особистих почуттів, створивши свою неповторнicть ліричного стилю.

 Твори Ірини Вільде перекладалися багатьма мовами народів тодішнього СРСР, а також польською, чеською, німецькою, угорською, румунською, болгарською, італійською та ін.

 У 1990 році вперше в радянські часи вийшла збірка новел Ірини Вільде «Незбагненне серце», в яку ввійшли твори, що публікувалися вперше.

 «Дивовижною, як і кожний справжній великий митець, була ця небуденна жінка: була вона глибинно мудрою і напрочуд простою, була наділена величезним талантом і водночас відзначалася рідкісною скромністю, уміла творити довершені, мов би карбовані свої писання, а на зустрічах із своїми читачами прагла не виділятися з-поміж них ні бесідою, ні одягом – була рівною серед рівних», - так сказав про Ірину Вільде письменник Роман Федорів.

«Вона була моєю письменницею. Нашою. Вона говорила і думала, як ми всі. «Нанашка», що в перекладі з місцевого значить «Хрещена мати»
Історія дала їй, Ірині Вільде, право голосу, аби сказати від власного імені та імені свого покоління, що воно, те покоління, і вона, письменниця, речниця того покоління, всього-на-всього є метеликами на шпильках. Прекрасними сотворінмями, готовими до лету, але такими, що ніколи не полетять, їм судилося бути прип'ятими шпильками до підставки жорстокого життя. Це були страшні, відчайдушні, неймовірні, але правдиві слова...» - згадував письменник Роман Горак.

 Вона «ніби починає писати з того місця, де крапку поставила Ольга Кобилянська. Ті ж класові й національні антагонізми, вишукані й незабутні жіночі пити, глибини життя й душі, але все це – з іншої перспективи, з позиції людини, що значно далі відійшла од своїх героїв, побачила новий світ і тому майже весело виносить смертний вирок старому світу» -  написав про Ірину Вільде Дмитро Павличко.

Павло Загребельний вважав: «Велич Ірини Вільде у відстоюванні справедливості».

1
2

Наші контакти

 

Go to top