Лавріненко Юрій Андріянович — український літературознавець, публіцист, есеїст, критик, редактор, дослідник «Розстріляного відродження».

Юрій Андріянович Лавріненко народився 3 травня 1905 року у с. Хижинцях Лисянського району. Лавріненко здобув освіту в Уманському агротехнікумі. У 1926 році Лавріненко став студентом літературного факультету Харківського університету. Після закінчення університету в 1930 році став аспірантом Харківського науково-дослідного інституту ім. Т.Шевченка. Одночасно пише літературознавчі праці «Василь Елан-Блакитний» (1929 р.), «Василь Чумак» (1930 р.), «Творчість Павла Тичини» (1930 р.).

У 1930–1932 роках навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Шевченка, де під керівництвом академіка Олександра Білецького захистив кандидатську дисертацію на тему «Український епос козацьких дум» .​

У 1920-х роках Лавріненко став членом літературної організації «Плуг», активно брав участь у літературному житті, писав вірші та публіцистику.​

У 1933 —1935 роках його було декілька разів арештовано, а з 1935 по 1939 рік Лавріненко відбував термін у Норильському концтаборі.

Після Другої світової війни Лавріненко емігрував до Західної Європи, а згодом оселився у США. У 1959 році в Парижі вийшла друком упорядкована ним антологія «Розстріляне відродження: Антологія 1917–1933», яка стала першою спробою систематизувати та зберегти спадщину українських письменників, репресованих у 1920–1930-х роках.​ Антологія вперше в такому обсязі представила твори письменників, яких радянська влада репресувала, розстріляла або змусила замовкнути. До неї увійшли твори таких авторів, як Микола Хвильовий, Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш, Євген Плужник та багато інших. Назва «Розстріляне відродження» символізує покоління, яке мало шанс здійснити культурне оновлення України, але було знищене терором.

Написав десятки досліджень про багатьох письменників, а найбільше уваги приділив П.Г. Тичині, написавши праці «На шляхах клярнетизму» (1977 р.) і «Павло Тичина і його поема про Сковороду на тлі епохи». Бібліографія Лавріненкових творів складає майже 300 позицій.

З 1950 року і до смерті 14 грудня 1987 року Ю. Лавріненко жив у Нью-Йорку. Брав активну участь у створенні Об’єднання українських письменників (ОУП) «Слово».

У 1986 році Юрій Лавріненко був удостоєний Премії Фундації О. і Т. Антоновичів за внесок у розвиток української літератури та збереження її спадщини.​

Помер 14 грудня 1987 року в Нью-Йорку, похований у містечку Бавнд-Брук, штат Нью-Джерсі, США.​

Антологія «Розстріляне відродження» стала важливим чинником у формуванні національної самосвідомості українців в еміграції, а згодом — і в самій Україні. Вона стала культурною зброєю проти колоніального затирання української мови, літератури й ідентичності. Ця праця дала поштовх до вивчення і переосмислення української модерністської літератури ХХ століття, вплинула на «шістдесятників» і сучасних інтелектуалів. Юрій Лавріненко — не лише редактор, а й ідеолог повернення цих імен в українську культуру. Його антологія — це акт культурного опору, що заклав основи сучасного бачення української літературної історії. Саме Лавріненко вперше вжив термін «Розстріляне відродження», щоб позначити потужну хвилю культурного ренесансу 1920-х років, що завершилася масовими репресіями проти митців. Цей термін увійшов у науковий і культурний обіг, ставши символом трагічного обірваного відродження української культури.