Коваль Олександр Іванович — український кінорежисер-документаліст, кінооператор, педагог, сценарист.

Олександр Коваль народився 7 травня 1945 р. в селі Жердова Броварського району Київської області. Свою кар'єру розпочав як слюсар на заводі (1961–1963 рр.), згодом працював освітлювачем на студії «Укркінохроніка» (1963–1966 рр.), а також на Західно-Сибірській та Далекосхідній студіях хроніки (1968–1969 рр.).

У 1971 році закінчив режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії. З 1969 року працював на Українській студії хронікально-документальних фільмів «Укркінохроніка» як оператор і режисер, а з 1997 по 2003 рік очолював студію як директор.

З 1990 року Олександр Коваль був художнім керівником майстерні кінорежисури документального кіно, з 1991 року — доцентом кафедри кінорежисури та кінодраматургії, а з 2004 року — завідувачем цієї кафедри в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого.

Був членом Національної спілки кінематографістів України. Лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1991 р.). Народний артист України (1993 р.). Член-кореспондент Національної академії мистецтв України (1997 р.). Лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка 2006 року — за видатний внесок у розвиток вітчизняного кіномистецтва.

Олександр Коваль створив понад 80 документальних фільмів, багато з яких отримали визнання на національних та міжнародних фестивалях.

У творчому доробку Коваля як оператора і як режисера - 80 фільмів: «Шлях до тунелю», «Меланчине весілля», «Відкрий себе», «Ой, горе, це ж гості до мене», «Притулок», «Дім. Рідна земля» «Незаконні діти Антона Веберна», «Заповіт Йосипа Сліпого», «Терновий вінок», «Гряди по мні», «Неофіти», «А ще не сьома печатка», «Гамлет» з хепі-ендом», «Голос моєї душі» та ін.

Його фільми відзначаються глибоким гуманізмом, увагою до соціальних тем та високим художнім рівнем.

Олександр Іванович Коваль залишив глибокий слід в історії українського документального кіно, поєднуючи творчу майстерність із педагогічною діяльністю, виховавши не одне покоління кінематографістів.