Зоя Костянтинівна Давиденко — українська майстриня художнього ткацтва, педагогиня та членкиня Національної спілки художників України з 1968 року.

Зоя Костянтинівна Давиденко народилася 11 травня 1925 року в селі Обухові. У 1951 році закінчила Київське училище прикладного мистецтва, де навчалася у викладачів І. Юхна, С. Колоса, В. Резанова, А. Казинцевої та Г. Гуревич. З 1951 року проживала в Чернівцях. У 1955–1957 роках працювала викладачкою Чернівецького текстильного технікуму, а також художницею-колористкою на Чернівецькому текстильному комбінаті «Схід».

Зоя Давиденко спеціалізувалася на килимарстві та декоративному ткацтві. Вона розробляла ескізи для бавовняних покривал і скатертин із рослинним орнаментом, стилізованих композиціями полтавських, кролевецьких та західноукраїнських візерунків. Її твори вирізняються теплими золотаво-вохристими кольорами та стилізованими зображеннями буковинських мотивів, вівчарів, отар і селищ.

Серед її відомих робіт: покривала: «Соняшники» (1952 р.), «Мереживне» (1957 р.); килими: «Ювілейний» (1957 р.), «Полтавський» (1962 р.), «Конюшинка» (1963 р.), «Полонина» (1963 р.), «Реве та стогне Дніпр широкий» (1964 р.), «Мені тринадцятий минало» (1964 р.), «Тополя» (1964 р.), «Врожай» (1965 р.), «На варті миру» (1965 р.), «Верховино, мати моя» (1967 р.), «Рожі з гілочками» (1969 р.), «Білі троянди» (1970 р.), «Світло на Буковині» (1970 р.), «Лампочка Ілліча» (1970 р.), «Мавка лісова» (1971 р.), «Рушничок» (1974 р.), «Веселе господарство» (1978 р.), «Зірки на льоду» (1979 р.), «Лис Микита» (1979 р.).

Вона брала участь у всесоюзних виставках з 1957 року, зарубіжних — з 1961 року, всеукраїнських — з 1963 року. Персональні виставки відбулися у Чернівцях у 1967 та 1987 роках. Окремі її роботи зберігаються у Чернівецькому художньому музеї.

Зоя Давиденко — не просто майстриня, а творець художньої мови українського ткацтва, яка поєднала минуле, сучасне і національне в одному полотні. Її творчість — це цінна культурна спадщина України. Вона довела, що текстиль може бути не лише утилітарним, а й глибоко емоційним, художньо насиченим медіумом.

Давиденко переосмислювала українські орнаментальні традиції, зокрема полтавські, кролевецькі та буковинські мотиви, перетворюючи їх на сучасні декоративні композиції. Її роботи зберегли живу нитку культурного спадку в радянський період, коли традиційне мистецтво зазнавало тиску і уніфікації. Вона експериментувала з фактурою, кольором і темою, створюючи килими, покривала та інші текстильні вироби не лише як ужиткові речі, а як самостійні мистецькі твори. Це допомогло підняти художнє ткацтво до рівня професійного декоративного мистецтва. Як викладачка у текстильному технікумі, вона виховала нове покоління митців. Її методика поєднувала академічну базу з глибокою народною основою, формуючи цілісне бачення мистецтва в учнів. Її роботи експонувалися на міжнародних виставках, популяризуючи українське ткацтво за межами країни. Це було важливо в контексті утвердження національної ідентичності через мистецтво.