Пономаренко Любов Петрівна — українська письменниця-прозаїкиня.

Любов Пономаренко народилася 25 травня 1955 р. у с. Іванківцях Срібнянського району на Чернігівщині в родині вчителів. Її батько був вчителем математики, а мама викладала біологію та хімію. Перші твори почала писати у дитячі роки.

У 1978 році закінчила Ніжинський державний педагогічний інститут імені Миколи Гоголя. Працювала вчителькою російської мови та літератури в школах Чернігівщини та Полтавщини. Потім — на посаді завідувача відділу районних газет Чернігівщини та Київщини.

Член Національної спілки письменників України з 1989 року. 1990-1993 рр. — завідувачкою відділу листів і масової роботи районної газети «Оржиччина». 1994-1999 рр. — завідувачкою відділу соціальних проблем редакції газети «Гребінчин край» на Полтавщині. З 1999 року — власний кореспондент Всеукраїнської громадсько-політичної газети «Зоря Полтавщини».

Перші літературні спроби Любові Пономаренко з'явилися ще в дитинстві. У 12 років її вірші публікувалися в районній та обласній пресі. Дебют у великій літературі відбувся на початку 1980-х років.

Її твори відзначаються глибоким психологізмом, лаконічністю та образністю. Вона досліджує жіночу ментальність, долю, внутрішній світ людини.

Основні твори: «Тільки світу» (1984 р.), «Дерево облич» (1999 р.),  «Ніч у кав’ярні самотніх душ» (2004 р.), «Портрет жінки у профіль з рушницею» (2005 р.), «Помри зі мною» (2006 р.), «Синє яблуко для Ілонки» (2012 р.), «Нехворощ» (2016 р.).

Її новели увійшли до численних антологій, зокрема «Незнайома: антологія української “жіночої” прози та есеїстики» (2005 р.).

Любов Пономаренко є лауреаткою багатьох літературних премій. Любов Пономаренко — це приклад сильної жіночої прози, де немає пафосу, але є щирість, емпатія та глибина. Її новели — це шепіт, який пронизує серце краще за крик. Любов Пономаренко — авторка, яка майстерно поєднує психологізм, лаконізм і жіночий погляд на світ.