Дмитро Григорович Гринько — український письменник, журналіст, перекладач, літературознавець.

Дмитро Григорович Гринько народився 18 червня 1905 року в селі Чернещина-Горбатівка на Полтавщині. У 1930 році закінчив Московський державний університет. Відтоді ж працював журналістом. З 1924 року почав друкуватися як публіцист та прозаїк, працював журналістом.

У 1944–1964 роках – відповідальний секретар журналу «Вітчизна», у 1950–1970 – директор Українського відділення Літературного фонду СРСР.

Воював у німецько-радянській війні, брав участь у Сталінградській битві. Демобілізований 1944 року зі званням старшого лейтенанта адміністративної служби і техніка‑інтенданта 1‑го рангу.

Автор збірок оповідань і нарисів: «Вогні Донбасу» (1930 р.), «Лице ворога» (1931 р.), «Дмитро Остапенко» (1943 р.), «По гоголівських місцях» (1952 р.), «Любов і мужність» (1954 р.), «Під квітучим рай-деревом» (1965 р.), «Незвичайна історія» (1974 р.).

Як літературознавець займався темами дружби народів, інтернаціоналізму, створював біографічні есеї (зокрема про Панаса Кочуру). Рецензував літературні роботи колег — зокрема, роман Олеся Гончара «Собор». Переклав українською твори з російської, білоруської, казахської, польської та турецької мов.

Помер на 82-му році життя 28 вересня 1986 року. Великий особовий фонд письменника (172 одиниці рукописів, листів, світлин тощо) зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України.

Дмитро Гринько – це вагома постать в українській культурі XX століття. Гринько розширив горизонт української читацької аудиторії, перекладаючи твори з багатьох мов, включаючи польську, казахську, білоруську, тим самим інтегруючи українську культуру в багатонаціональний літературний простір. Його внесок залишив помітний слід у розвитку української літератури, культурної дипломатії та видавничої справи.