Довнар Геннадій Станіславович — український письменник і публіцист.

Довнар Геннадій Станіславович народився 8 липня 1925 року в селі Брияльове Березинського району Мінської області. У 1934 році разом із родиною переїхав на Херсонщину. Під час війни служив у Червоній армії, воював на фронті, був тяжко поранений.

Після демобілізації закінчив філологічний факультет Одеського державного університету. Працював учителем української мови й літератури у Луганську, згодом — журналістом, редактором газети, а з 1958 по 1983 рік — головним редактором Луганського обласного телебачення. У 1964 році став членом Спілки письменників України.

Упродовж життя Геннадій Довнар активно займався літературною діяльністю, писав як українською, так і російською мовами. Його творчість охоплює повісті, романи, документальні книги, драматичні твори, публіцистику. Основні теми його творчості — життя Донбасу, трудові будні шахтарів, війна та патріотизм.

Автор повістей «Коли серця запалити» (1952 р.), «У шахтарську сім'ю» (1958 р.), «Друзі поруч»(1961 р.), «Повернення» (1976 р.); романів «Людина, яка воскресла» (1966 р.), «Головченки» (1975 р., 1985 р.), «Дорога без кінця» (1980 р., 1985 р.), «Делись огнем» (1985 р.); документальних повістей «На бистрині» (1968 р.), «Іванко-Дивосил» (1975 р.), «Луганці» (1994 р.), «Христофор воскрес» (1997 р.), «Горячий экран» (1997 р.), а також щоденників «Моя желанная неволя». «Зов разума» (2000 р.) та інших творів.

За літературну та громадську діяльність нагороджений численними орденами та медалями.

Геннадій Станіславович Довнар залишив по собі значний культурний спадок як літописець Донбасу, талановитий письменник і активний діяч української літератури. Його твори стали цінними джерелами, як для літератури, так і для історії регіону. Багато книг публікувалися новими виданнями, включно з перекладами.