Микола Йосипович Сиротюк — український літературознавець, письменник.

Микола Йосипович Сиротюк народився 9 липня 1915 року в селянській родині села Теклівка на Поділлі. У 1941 році закінчив історичний факультет Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова. Брав участь у Другої світової війні та був нагороджений відповідними медалями. Після демобілізації в 1948 році працював інспектором шкіл Одеської області та вчителював.

Закінчив аспірантуру в Одеському педагогічному інституті. З 1954 по 1966 рік працював старшим науковим співробітником Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Згодом – завідувач кафедри іноземних мов і літературного інституту Карпенка-Карого (1966–1968 рр.), далі — професор кафедри української літератури Київського університету ім. Т. Г. Шевченка (1968–1977 рр.). У 1953 році захистив кандидатську дисертацію «Микола Трублаїні (Життя і творчість)», а у 1963 р. — докторську монографію «Український радянський історичний роман. Проблема історичної і художньої правди». У 1972 році йому було присвоєно вчене звання професора. Був членом Спілки письменників України з 1953 року.

Автор понад 100 наукових праць, зокрема: «Листи Миколи Трублаїні» (1956 р.), «Українська історична проза за 40 років» (1958 р.), «Іван Микитенко: життя і творчість» (1959 р.), «Зінаїда Тулуб: літературно-критичний нарис» (1968 р.).

Як письменник створив художні твори, зокрема: збірка оповідань «На дорогах тернистих» (1961 р.); романи «Побратався сокіл» (1964 р.), «Забіліли сніги» (1975 р.), «Великий Благовіст» (1983 р.); повість «Серце кликало» (1971 р.) та інші. Серед основних наукових праць також — «Живий перегук епох і народів» (1981 р.).

Помер 20 жовтня 1984 року в Києві. Його наукова спадщина і художні твори зберігають важливе місце в українському літературознавстві, особливо в розумінні історичного роману та літературної критики радянської доби.