Володимир Омелянович Забаштанський — український поет, перекладач.

Володимир Омелянович Забаштанський народився 5 жовтня 1940 року в селі (тепер селище міського типу) Браїлів Жмеринського району Вінницької області в робітничій сім'ї. Від нещасного випадку на вісімнадцятому році життя втратив зір і руки. Після лікування вчився у школі робітничої молоді, отримавши повну середню освіту, вступив на філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, який закінчив 1969 року з відзнакою.

Перша збірка віршів «Наказ каменярів» з’явилася друком 1967 року. З 1968 по 1993 роки очолював Республіканську школу-студію «Кобза» при видавництві «Молодь».

За життя вийшло 12 основних збірок поета і безліч публікацій у пресі. З'являлися одна за одною книжки справжнього поета: «Віра в людину», «Крицею рядка», «Грані краплі», «Вага слова», «Запах далини», «Жага життя», «Мужністю завдячую тобі»... Тема тяжкої долі українців стала визначальною для нього.

За збірку «Запах далини» Володимира Омеляновича Забаштанського у 1986 року було удостоєно найвищої нагороди — Державної премії імені Тараса Шевченка. Чимало зробив В. Забаштанський і на перекладацькій ниві. Завдяки його старанням вийшли українською мовою книги письменників багатьох країн. Переклав українською «Езопові байки», документальну повість для дітей «Біла борозна» А.Іванова, повісті В.Астаф’єва «Кража» і «Десь гримить війна».

Помер 2 грудня 2001 року. Похований в Києві на Лісовому кладовищі.

19 жовтня 2008 року був відкритий Літературно-меморіальний музей В. О. Забаштанського у Браїлові у стінах браїлівської школи його імені. 30 травня 2014 року у Вінниці з'явилася вулиця Забаштанського, у 2017 році рішенням сесії Браїлівської селищної ради було започатковано премію імені Володимира Забаштанського. 5 жовтня 2017 року на подвір'ї Браїлівської школи було споруджено та урочисто відкрито пам'ятник Володимиру Забаштанському.

Забаштанський залишив помітний слід в українській літературі другої половини ХХ століття. Його вірші сповнені щирості, любові до рідної землі та народу, у них відчувається прагнення до гармонії й духовної сили. Він був майстром поетичного слова та перекладу, завдяки чому збагатив українську культуру новими художніми образами.

Треба хліба людині й металу,

Треба музики і п’єдесталу,

Та, мабуть, над усе до загину

Треба віри людині в людину.

Що людина без віри в людину:

В сивий смуток і радість дитинну,

В людські очі, думки і дороги

Без найменшої перестороги.

Люди можуть за віру картати,

Можуть навіть на горло скарати,

Відібрать в тебе волю єдину,

А ти все-таки вір у людину.

З тої віри, як дуб з жолудини,

Віра в себе гілкує щоднини,

Віра в матір, у друга й дружину

Тужавіє із віри в людину.

Вона корінь отой, що до скону

Живить соками стовбур і крону.

Коли ж дерево в корінь підтяти,

Жить не буде, хоч буде стояти.

Стрінеш душу, блукаючу всюди,

Котрій віри не ймуть більше люди.

Ти повір в її долю полинну

І тим самим врятуєш людину.

Пронеси крізь роки і негоду

В серці віру нескорену й горду

Віра в рідну твою Батьківщину

Починається з віри в людину.

("Віра в людину").