Леонід Сильвестрович Лупан — український письменник.

Лупан Леонід Сильвестрович народився 25 жовтня 1915 р. в с. Нестерівці Дунаєвецького району Хмельницької області. Ще у шкільні роки виявив потяг до літератури. 1930 року вступив до Кам'янець-Подільського педагогічного технікуму і закінчив його у 1933-му. Як відмінника навчання, Лупана рекомендують до вступу на філологічний факультет Київського державного університету.

Ще під час навчання активно друкувався в українській періодиці: «Молодий письменник», «Вісті», «Прикордонна правда», «Літературна Вінниччина», «У поході» та інші видання. Його вірші вирізнялися патриотизмом, філософською глибиною та любов’ю до України.

20 жовтня 1937 року Леоніда Лупана заарештували за звинуваченням в участі у «контрреволюційній підпільній групі». Вирок — 5 років ув’язнення, який згодом було збільшено.

Свій термін він відбував у Каргопольському виправно-трудовому таборі (Архангельська область, РФ). Навіть у нелюдських умовах він не переставав писати — створював поезії та працював над поемою «Кармалюк у фортеці».

Багато його творів загинуло безслідно, частину рукописів вдалося врятувати — їх у серпні 1939 року забрали мати і сестра поета.

Після смерті у концтаборі 16 січня 1944 року ім’я Леоніда Лупана довгий час замовчувалося. Лише у 1957 році він був реабілітований, а його творчість повернулася до українського читача. Через десятиліття, через тюремні табори до нас дійшло 64 вірші Леоніда Лупана. Зокрема, написав він поеми «Кармалюк у фортеці» (1935 р.) і «Дорога у вічність» (1937 р.). А ще 37 згадує він у щоденниках, листах.

Поезії Лупана студентських і табірних років увійшли до: журналу «Вітчизна» (1962 р., №5); збірки «Дорога у вічність» (Хмельницький, 1995 р.).

Творчість Леоніда Лупана — це голос покоління, знищеного сталінським терором. Його вірші наповнені болем, вірою, тугою за рідною землею та прагненням свободи. Його доля — це трагедія українського митця, який не зрікся своїх переконань і зберіг духовну силу навіть у нелюдських умовах табору. Леонід Лупан залишився у пам’яті як символ нескореності українського слова.