Порфирій Денисович Мартинович — український живописець, графік, фольклорист і етнограф, дослідник традиційної культури Лівобережної України. Його творчість і наукова діяльність зробили значний внесок у збереження української народної спадщини.

Порфирій Мартинович народився 7 березня 1856 року в селі Стрюківці Костянтиноградського повіту Полтавської губернії (нині Харківська область) у родині земського службовця. Дитинство і значну частину життя майбутній митець провів у місті Костянтиноград (нині Красноград).

Початкову освіту Порфирій Мартинович здобував у Костянтиноградському пансіоні (1866–1867 рр.). Згодом навчався у Першій харківській класичній гімназії (1867–1869 рр.), де завдяки підтримці викладачів проявився його талант до малювання. У цей період він також брав уроки живопису у відомих харківських художників Дометія Ланевського та Дмитра Безперчого. У 1869–1872 роках навчався у Харківській прогімназії, де продовжував вдосконалювати художню майстерність під керівництвом художника Митрофана Плотнікова.

У 1873 році Порфирій Мартинович успішно склав вступні іспити та став студентом Петербурзької академії мистецтв. Там він навчався разом із майбутніми відомими українськими художниками Сергієм Васильківським, Миколою Самокишем, Опанасом Сластьоном. Значну підтримку молодому митцеві надавав відомий художник Іван Крамський.

Під час літніх канікул у 1874–1880 роках Мартинович багато подорожував селами Полтавщини, Харківщини та Чернігівщини. Він збирав етнографічні матеріали, замальовував побут, традиції та типажі українського народу. У цей період створено низку його відомих робіт, серед яких портрети кобзарів і селян: «Кобзар Іван Кравченко», «Кобзар Тихон Магадин», «Кобзар Хведір Гриценко», «Чумак Мигаль з Вереміївки», «Оксана Бурштримиха», «Петро Тарасенко», «Голова дівчини». Він також виконував ілюстрації до народних пісень, дум та до твору Івана Котляревського «Енеїда».

У 1877 році за значні успіхи в малярстві художник отримав велику срібну медаль Петербурзької академії мистецтв. У той же час він активно долучався до культурного життя української громади в Петербурзі, співпрацював із діячами культури, брав участь у «Слов’янських етнографічних концертах», організованих Миколою Лисенком, де демонстрував свої ілюстрації до народних дум.

Наприкінці 1870-х років через складні життєві обставини — смерть батька, матеріальні труднощі та проблеми зі здоров’ям — Мартинович змушений був залишити навчання в Академії мистецтв. Після тривалого лікування він поступово відійшов від активної художньої діяльності і з 1890 року майже не малював.

Однак Порфирій Мартинович продовжив активно працювати як дослідник народної культури. Він збирав фольклорні матеріали, записував народні пісні, думи, весільні й обрядові мелодії. Його записи стали важливими джерелами для вивчення українського фольклору. Усього він залишив близько 1400 фольклорних записів, які нині зберігаються у фондах Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України.

На початку ХХ століття відновився інтерес до творчості митця. Його роботи експонувалися на виставках у Полтаві (1903 р.) та Києві (1911 р.). У 1930 році Харківський державний музей українського мистецтва організував велику виставку, де вперше було представлено понад 150 робіт художника. Порфирій Мартинович також активно займався музейною справою. У 1922 році він став одним із ініціаторів створення Красноградського краєзнавчого музею і передав до його фондів власну етнографічну колекцію та частину художніх робіт. Упродовж 1922–1933 років працював там науковим співробітником.

Під час Голодомору 1932–1933 років митець допомагав голодуючим селянам, роздаючи свій гонорар. Порфирій Мартинович помер 15 грудня 1933 року в Краснограді. Його художня спадщина нині зберігається у Національному художньому музеї України, а також у музеях Харкова, Сум і Дніпра.

Ім’я Порфирія Мартиновича займає важливе місце в історії українського мистецтва та фольклористики. Його творчість і наукова діяльність сприяли збереженню багатої традиційної культури українського народу.