Лі Бо — один із найвидатніших китайських поетів епохи Тан, якого сучасники називали «найдивнішим із дивних». Його ім’я перекладається як «біла слива», а життя було сповнене легенд, мандрів і натхнення.

Лі Бо народився 701 року в провінції Сичуань у родині купця. З дитинства Лі Бо вражав своїми здібностями: за переказами, вже у п’ять років знав складні ієрогліфи, а у десять написав перший вірш. Попри те, що юнакові пророкували кар’єру чиновника, він обрав інший шлях — шлях свободи та духовних пошуків.

Разом із учителем-даосом Лі Бо жив на горі Міншань, вивчаючи даосизм і милуючись красою природи, яка згодом стала головною темою його поезії. Він багато подорожував Китаєм, а у 724 році створив літературний гурток «Шестеро “ледарів” із бамбукового гаю».

Вірші Лі Бо дивували освічених сучасників своєю простотою та щирістю. Поет не прагнув складних форм чи пишних прикрас — він писав так, як підказувало серце.

Того ж 724 року Лі Бо опинився при дворі імператора Сюань-цзун. Його талант, знання мов і філософії справили велике враження на правителя, і поет отримав звання академіка. Особливе захоплення його творчістю виявляла дружина імператора — Ян Гуйфей, яка, за легендою, власноруч розтирала фарбу для поетових віршів.

Та придворне життя не відповідало вільній натурі Лі Бо. Друзі говорили, що у нього була «кістка гордості», через яку він не міг схилятися перед можновладцями. Незабаром поет залишив двір і повернувся до мандрів та творчості.

Помер Лі Бо, залишивши після себе близько 900 віршів. Його смерть оповита легендами. За однією з них, поет потонув, намагаючись пройти місячною доріжкою по воді. Інша розповідає, що він прагнув упіймати відображення місяця в озері. А ще кажуть, що в останню ніч до нього зійшов одноріг, який повів поета у світ безсмертних.

Поезія Лі Бо й сьогодні зачаровує читачів своєю легкістю, мудрістю та любов’ю до природи, свободи й краси світу.