Ірина Сеник — членкиня Організації українських націоналістів, учасниця Української гельсінської групи, багаторічна політична ув’язнена радянського режиму, поетеса, медична сестра, талановита вишивальниця та активна громадська діячка.

Ірина Сеник  народилася 8 червня 1926 р. у Львів. Навчалася у приватних гімназіях Львова, а згодом — на факультеті іноземних мов Львівського університету. Ще в юному віці долучилася до національно-визвольного руху: у 1939 році вступила до юнацтва ОУН, а з 1941 року стала членкинею організації та виконувала обов’язки зв’язкової Крайового проводу під псевдонімом «Леся». У 1945 році була заарештована радянськими каральними органами та ув’язнена в сумнозвісній тюрмі на Лонцького. Наступного року її засудили до десяти років таборів. Перебуваючи в неволі, заочно закінчила медичне училище в Новокузнецьку і працювала медичною сестрою.

Повернувшись в Україну у 1968 році, Ірина Сеник не мала права проживати у Львові та області, тому оселилася в Івано-Франківську. Тут активно долучилася до правозахисної діяльності, підтримувала політв’язнів та їхні родини, виступала на захист українських дисидентів.

У 1973 році її вдруге засудили за політичні переконання — до шести років таборів суворого режиму та п’яти років заслання. У 1979 році стала членкинею Української гельсінської групи, яка боролася за дотримання прав людини в СРСР.

Після повернення в Україну у 1983 році як «особливо небезпечна рецидивістка» не могла проживати ближче ніж за 101 кілометр від Львова. Оселилася в м. Борислав, де продовжила громадську діяльність. Разом із колишнім політв’язнем Василем Дейком, з яким того ж року одружилася, активно працювала над відродженням українського громадського життя.

Ірина Сеник була засновницею місцевих осередків Товариства української мови та Української гельсінської спілки, очолювала відділення Союзу українок, брала участь у діяльності Ліги українських жінок. У 1998 році на з’їзді Світової федерації українських жіночих організацій в місті Рочестер її було визнано однією зі ста героїнь світу.

Писати вірші Ірина Сеник почала ще в дев’ятирічному віці. Її поезії вперше побачили світ у збірці українських жінок-політв’язнів «Нездоланний дух» (1977 р.). Згодом вийшли окремі поетичні книги — «Сувій полотна» та «Біла айстра любові».

Померла Ірина Сеник 25 жовтня 2009 року.

Ірина Сеник належить до покоління українців, які заплатили десятиліттями неволі за право залишатися вірними своїм переконанням. Її життя стало прикладом мужності, громадянської стійкості та відданості ідеалам свободи й незалежності України.