Борис Антоненко-Давидович — український письменник, літературний перекладач; член літературної організації Ланка-МАРС; дослідник проблем розвитку й культури української мови.

Жертва сталінського терору. За першою сфабрикованою справою засуджений до страти, яку замінили на 10 років ГУЛАГу, вини не визнав. За наступною справою засуджений на довічне заслання.

Борис Антоненко-Давидович  народився 5 серпня 1899 року в місті Ромни на Сумщині. Антоненко-Давидович народився в сім'ї дрібного чиновника. Вже з дитинства виявляв великий інтерес до літератури і мови. Він закінчив гімназію у Ромнах, а потім навчався у Київському університеті. Проте навчання було перерване революційними подіями 1917 року.

Перші літературні спроби Бориса Антоненка-Давидовича припадають на 1920-ті роки. Його творчість відзначалася глибоким патріотизмом і любов'ю до рідної мови. У цей період він активно співпрацював з українськими літературними об'єднаннями. Працював у відділі культури редакції газети «Пролетарська правда», згодом був відповідальним секретарем журналу «Глобус». Брав участь у літературній дискусії 1925–1928 років. Став членом об’єднання «Ланка».

Одним із найвідоміших творів Антоненка-Давидовича є повість «Смерть» (1927 р.), яка описує події Першої світової війни і революції.

У 1933 році Бориса Антоненка-Давидовича було заарештовано і звинувачено у "контрреволюційній діяльності". Після цього він провів кілька років у таборах ГУЛАГу. Після звільнення у 1940 році він не мав права повернутися до Києва і змушений був жити в Сибіру.

Після закінчення Другої світової війни Антоненко-Давидович повернувся до літературної діяльності, але його твори зазнавали цензури. Лише в 1960-ті роки, після реабілітації, його ім'я повернулося до української літератури.

Поновлений у Спілці письменників, приїхав у Київ. Його творчість мала великий вплив на дисидентський рух того часу. Він активно займався перекладацькою діяльністю, перекладаючи на українську мову твори російських класиків.

Його творчий шлях поділяють на два періоди: перший — від 1923 до 1933 року, другий — від 1957 до 1984 року. Перший період становить 14 книжок, окремі нариси, рецензії, замітки. Найважливіші твори: «Запорошені силуети» (1925 р.), «Тук-тук»  (1926 р.), «Синя волошка» (1927 р.), «Смерть» (1928 р.), «Справжній чоловік» (1929 р.), «Печатка» (1930 р.), «Землею українською» (1930 р.).

До другого періоду належать: збірки репортажів «Збруч» (1959 р.), «В сім'ї вольній, новій» (1960 р.), «За ширмою» (1961 р.), «Золотий кораблик», «Образа», «Так воно показує», «Слово матері», «Вибрані твори» (1967 р.).

Видав мово- й літературознавчі праці: збірки статей «Про що і як» (1962 р.), «В літературі й коло літератури» (1964 р.), літературно-критичні й теоретичні нариси «Здалека й зблизька» (1969 р.), роздуми над культурою української мови «Як ми говоримо» (1970 р.). Залишив спогади про С. Васильченка, Є. Плужника, Б. Тенету, М. Рильського, В. Сосюру, процес СВУ.

Борис Антоненко-Давидович помер 8 травня 1984 року в Києві. Його творчий доробок залишив вагомий внесок у розвиток української літератури. Він відомий не тільки як письменник, але і як активний громадський діяч, що боровся за відродження і розвиток української мови. Лауреат Державної премії  імені Т.Г. Шевченка (1992, посмертно).