Іван Олексійович Світличний — український літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, дисидент.

Іван Олексійович Світличний народився 20 вересня 1929 року в селі Половинкине на Луганщині. Після закінчення школи навчався в Харківському університеті, де здобув філологічну освіту. У 1952-му вступив до аспірантури відділу теорії літератури Інституту літератури імені Шевченка Академії Наук України. Працював відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство», завідувачем відділу критики журналу «Дніпро» (1955 р.). З 1957 р. — молодший науковий працівник Інституту літератури, а з 1963 р. — науковий працівник Інституту філософії АН УРСР. Написав дисертацію з естетики, але не опублікував.

У 1960-х роках Світличний був фактичним організатором культурного та наукового життя творчої молоді. З початку 1960-х років Іван Світличний став активним учасником шістдесятницького руху, виступаючи проти русифікації та за розвиток української мови та культури. Він був також одним з організаторів самвидаву в Україні — підпільного видання забороненої літератури.

У 1972 році Світличного заарештували за антирадянську діяльність і засудили до 12 років ув'язнення в таборах суворого режиму. Після звільнення у 1983 році його здоров'я було підірване, але він продовжував свою літературну та інтелектуальну діяльність.

Його творчість переважно відзначається глибокими філософськими роздумами, інтелектуалізмом і любов'ю до рідної мови. Поезія Світличного має особливий стиль, що поєднує традиційні форми з модерністськими елементами. Літературно-критичні статті Світличного присвячені творчості літертурного покоління 1960-х рр. і критиці соцреалістичної літератури («Боги і наволоч»); автор полемічно-критичної статті з мовознавства («Гармонія і алгебра»).

Головною справою свого життя Іван Світличний вважав роботу над словником українських синонімів. Як й інші шістдесятники, він неодноразово говорив про втрату самобутніх рис української мови та її знищення.

Перекладати Світличний почав у 1957 році з Беранже, а далі в його доробку твори переважно зі слов’янських мов та французької. Більшість перекладів було опубліковано у 1970 року в збірці поезій у серії «Перлини світової лірики». Крім того, підготував «Антологію новітньою французької поезії» у тандемі з Григорієм Кочуром, а також переклав із давньоруської «Слово про Ігореву січ».

Наприкінці 1980-х рр. було опубліковано частину праць Світличного і статей про нього. 1990 р. вийшла збірка поезій «Серце для куль і для рим». Премію ім. В. Стуса Світличному було присуджено у 1989 р., а у 1990 році — стає членом Спілки письменників України. Світличний помер 25 жовтня 1992 року в Києві.

Державну премію України ім. Шевченка Світличному присуджено в 1994 році (посмертно) за збірку поезій, поетичних перекладів і літературно-критичних статей «Серце для куль і для рим».