Василь Андрійович Симоненко — український поет і журналіст, діяч українського руху опору, шістдесятник. Його творчість стала символом боротьби за свободу слова, національну ідентичність і людську гідність.

Василь Симоненко народився 8 січня 1935 р. в селі Біївці Лубенського району Полтавської області. Його вихованням займалася мати Ганна Федорівна, оскільки батько покинув сім'ю ще до народження сина. Дитинство поета пройшло у скромних умовах, що сформувало його чутливість до соціальних і людських проблем. У 1942 році пішов до початкової школи, а середню освіту здобув у Тарандинцівській школі. У роки навчання проявив себе як здібний і сумлінний учень, а любов до книги стала основою його майбутнього поетичного таланту.

У 1952 році Симоненко вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Під час навчання розвинув свій літературний стиль, захоплювався творчістю Тараса Шевченка, Івана Франка, Максима Рильського.

Після закінчення університету в 1957 році працював у різних регіональних газетах: «Черкаська правда», «Молодь Черкащини», «Літературна Україна». Журналістська діяльність дозволила Симоненку досліджувати життя простих людей, відображати їхні проблеми та сподівання. Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах. Саме з ініціативи Клубу розпочався пошук місць масового захоронення жертв сталінських репресій.

Літературний доробок Василя Симоненка багатий на поезію, прозу й казки. Його твори вирізняються щирістю, патріотизмом, любов’ю до рідної землі, осмисленням моральних і соціальних проблем. Основні твори: збірка поезій «Тиша і грім» (1962 р.); вірші: «Ти знаєш, що ти людина?», «Лебеді материнства», «Задивляюсь у твої зіниці», «Де зараз ви, кати мого народу?»; казки: «Цар Плаксій та Лоскотон», «Подорож у країну Навпаки». Його поезія стала голосом нового покоління, яке боролося за збереження української культури та національної ідентичності.

Симоненко активно займався збиранням інформації про репресії сталінського режиму. Разом із іншими діячами шістдесятників сприяв формуванню нової української інтелігенції.

Був одружений із Людмилою Симоненко, мав сина Олеся.

У 1962 році Симоненка побили співробітники міліції, що призвело до серйозних ускладнень зі здоров'ям. 13 грудня 1963 року поет помер у Черкасах, проживши лише 28 років.

За його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962 р.) і казка «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963 р.). Доля літературної спадщини Симоненка невідома. Його самвидавна поезія, у сучасній Україні лише в незначній частині опублікована у сфальшованому вигляді, поширилася за кордоном і була опублікована (разом з фрагментами поетового щоденника «Окрайці думок») у журналі «Сучасність» (ч. 1, 1965 р.) і в збірці вибраних поезій Симоненка «Берег чекань» (1965 р. і 1973 р.). Ця невеличка книжечка мала ефект бомби. В УРСР по смерті Симоненка видано з його спадщини казку «Подорож у країну Навпаки» (1964 р.), збірку поезій «Земне тяжіння» (1964 р.), вибір із творчості «Поезії» (1966 р.) та збірку новел «Вино з троянд» (1965 р.; ці новели також увійшли у друге видання збірки «Берег чекань» за кордоном).